Походження хуторів в нашому регіоні й досі непокоїть багатьох краєзнавців. Достеменно відомо, що до більшовицького перевороту 1917 року на Чернігівщині була поширена ціла система хуторянства не тільки в сенсі проживання, а й достатньо потужних виробничих відносин, бо більшість з них зазвичай являли собою галузево-орієнтовані господарства.
Радянська історіографія приписувала розквіт хуторів періоду Столипінських аграрних реформ початку ХХ століття. Проте карти середини ХІХ століття вперто показують вже достатньо розвинуту систему мікропоселень на Городнянщині задовго до цього. Більшість з них називалися за йменням чи прізвиськами своїх власників.
Також відомо, що у період смути царства московського більшість поселень Чернігівського князівства являли собою достатньо великі села, а хутори були явищем поодиноким і непоширеним. До хуторянського способу життя вдавалися переважно представники козацької старшини, яких за визначенням не могло бути багато. Ймовірно, що назви тих нечисленних хуторів могли дійти й донині, трансформувавшись у назви місцин та урочищ. Проте більшість хуторів виникли у період так званої польської колонізації Чернігівщини 1618—1648 років.
Цей історичний період є дуже динамічним і включає у себе часи Деулінського перемир’я, Смоленської війни й кількох Козацьких повстань. Після тривалого майже двохсотрічного панування на Чернігівщині Великого князівства Литовського, в складі якого землі князівств Чернігівського, Новгород-Сіверського і Київського називалися Червоного Руссю, вони були захоплені московитами на нетривалий час. Під час великої смути у царстві московськім, на Чернігово-Сіверщину прийшла влада Речі Посполитої. Разом із цим розпочалася колонізація цих територій шляхтичами.
Активні бойові дії у прикордонні призвели до знелюднення значних територій тодішньої Чернігово-Сіверщини. Особливо безлюдними стали північні земства, у тому числі й Городнянщина, яка разом із Добрянськими землями стали предметом територіальних суперечок поміж коронною Польщею, князівством Литовським і московією. Щоб заселити й ефективно використовувати ці спустошені землі, влада Речі Посполитої надавала активній шляхті наділи (так звані осади) для ведення господарства. При цьому всі колонії або повністю позбавлялися оподаткування на початковому періоді, або сплачували податки на пільгових умовах.
Головною метою тодішнього польського уряду було створення системи фільварків. Це потужні галузеві господарства з інтенсивним для того часу виробництвом. Але не так сталося як гадалося, задум не вдався і потенційні фільварки виродилися у хутори. Так, наприклад, тваринницький фільварок мав утримувати від кількасот до кількох тисяч худоби. Разом із тваринництвом у фільварках мало розвиватись й первинне виробництво – сироваріння, обробка шкір і вовни, м’ясні коптильні та інші. Однак місцеве населення неохоче працювало на приїжджих панів, селяни розбігалися по лісах, зчиняли бунти, грабували господарства.Для виживання подібних хуторів колонізатори створювали чималі збройні загони, однак і це не завжди допомагало, бо розбій і грабунки стали буденним явищем для того часу. Грабували всі – шляхта, литовці, московити, козаки, жовніри й навіть місцеві селяни. Особливо часто грабували бортників й пасічників, хоч ті були найбільш озброєними й підготовленими до набігів, бо мед на той час був чи не єдиним джерелом солодощів, тогочасні бджолярі були чи не найбагатшими з хуторян. При цьому серед розбійників діяло негласне правило – пасічників не вбивати, бо людей, які мали хист до роботи з бджолами, було дуже мало. Деякі ватаги розбійників були настільки чисельними й нахабними, що дозволяли собі навіть напади на загони жовнірів регулярної армії. Нападники вичікували коли на якомусь із постоялих дворів тогочасні військові добряче підіп’ють оковитої й продовжать свою подорож. Нападали на п’яних солдат посеред лісу, відбираючи у них переважно зброю та порох.
Цікаво, що права на більшість хуторських робіт – бджолярство, твариництво, хліборобство, заготівлю селітри, млинарство й рибальство надавались місцевою владою – каштелянами Чернігова чи Новгород-Сіверського. А от розробку лісів і залізної руди регламентували виключно королівські повноважні, бо ліси й рудні суворо обліковувались й оберігались королем Речі Посполитої особисто. Найдавнішою руднею на території Чернігівщини вважається місце, на якому в подальшому виросло чимале село Стара Рудня – нині Сновської громади. А копальні залізної руди у долинах річок Смяч та Крюкова вважались найкращими й найприбутковішими.
Особливості добування селітри у ті часи проливають світло й на те, чому більшість курганів і старих городищ дійшли до сьогодення розкопаними й пограбованими. Виявляється, у старих городищах і курганах було чимало деревини частково протрухлої, частково насиченої ґрунтовими солями. Саме з такої деревини тогочасні «хіміки» отримували селітру, яка вся без винятку йшла на виробництво пороху. Маючи хронічний дефіцит цієї стратегічної речовини, коронний уряд охоче надавав подібні ренти всім бажаючим, отримуючи відповідний процент у грошах й у готовій селітрі. Звичайно, що всі артефакти віковічних могил і укріплень діставалися тим, хто їх розкопував ще у далекому XVII столітті.
Окрім постійних хуторів, одночасно виникало чимало тимчасових поселень хуторського типу, які заселялись сезонно. Це мисливські і рибальські хутори. Вони більше нагадували сучасні «кордони» лісівників, в яких постійно не проживали, а використовували будівлі тільки під час ловів та промислової заготівлі риби. У міжсезоння такі хутори часто ставали базами для грабіжників, перетворюючись на грабіжницькі осередки.
Більшість хуторів на території Чернігівщини були засновані саме у короткий тридцятирічний відрізок часу польського владарювання. Значна частина з них пережили всі історичні перипетії, дожили до початку ХХ століття, й, певно, існували б досі, аби не розкулачення та колективізація 30-х років. Нині вони трансформувалися у назви місцин та урочищ, про що ми ще розповідатимемо в наступних публікаціях. А викладені вище факти стали доступні нам і нашим читачам завдяки фундаментальній монографії Петра КУЛАКОВСЬКОГО «Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618—1648 років».
Павло Дубровський
Новини Городнянщини
